Цього тижня в нашій серії інтерв’ю Inspiring Disruptors Аланна розмовляє з Маріанною Манілов — організаторкою низових рухів, медіастратегинею, письменницею та співзасновницею The Engage Network. За свою понад 20-річну кар’єру Манілов керувала кампаніями та програмами для таких організацій, як Amnesty International і Greenpeace International, а нещодавно допомагала працівникам Wal-Mart організуватися, щоб домагатися кращих прав. Вона також є співзасновницею та колишньою виконавчою директоркою The Center for Commercial-Free Public Education.
Як Occupy змінив ваш підхід до організації?
Для мене була велика різниця між тим, щоб здалеку вивчати розподілені кола людей, які самоорганізовуються, і тим, щоб відчути це на власному досвіді в Нью-Йорку. Спостерігати за цим наживо було надзвичайно важливо, і винесені уроки впливатимуть на мою організаційну роботу до кінця життя — особливо те, що не спрацювало. Іноді виникала напруга між тим, що працювало, і тим, що не працювало, а в парку час від часу траплялося насильство, але водночас щодня годували сотні людей. Як у справжньому житті.
Я багато дізналася про спільноту турботи: в Occupy годували людей, були бібліотеки та медики. Occupy показав, що деякі речі можна робити, керуючись турботою. Існує багато страхів щодо турботи у великому масштабі — ми бачили це в роботі з Wal-Mart. Працюючи зі співробітниками Wal-Mart, ми застосовували модель невеликих кіл і розподіленої організації, що допомогло створити структури, які уможливили спільну творчість. Дуже в дусі Occupy.
Якими ви бачите сильні та слабкі сторони Occupy?
Сила — у спільній творчості та в тому, що будь-хто може започаткувати невелике коло. Так маленькі місцеві ініціативи можуть вирости й мати справді великий, величезний вплив.
Слабкістю було те, що рухи Occupy всюди дотримувалися однієї моделі. Вони певною мірою відображали корпоративну культуру та структури, копіюючи їх замість того, щоб відрізнятися. Наприклад, усі облаштовувалися в парках і створювали кухню. Можливо, це було не обов’язково найкращим для всіх. Оскільки в парку більше немає великої, очевидної присутності руху, виникла хибна думка, що Occupy помер. У міру зростання руху загальні збори можуть підходити не всім. Ми бачимо, як Occupy стає різноманітнішим у OccupyOurHomes та OccupyStudentDebt. Сила — у різноманітності та здатності реагувати на місцеві потреби й знаходити унікальні рішення, найкращі для кожної ситуації, зберігаючи водночас спільну ідентичність.
Occupy не згас. Він став різноманітнішим. Він проходить свій природний життєвий цикл. Мене більше цікавить пермакультурна практика Occupy.
Яка роль медіа та технологій? І як взаємодіють онлайн та офлайн?
У всіх цих рухах за зміни ми бачимо перехід від традиційних засобів мовлення до медіа, створюваних людьми.
Люди на місцях реагують швидше та гнучкіше. Ми живемо в час спільної творчості. Майбутнє — за рухами, які ведуть самі люди: горизонтальною організацією та малими колами. В Occupy люди на місцях були дуже важливими, зокрема ті, хто лише починав вивчати медіа.
Технології чудово допомагають осмислювати події та організовуватися. Вони розширили можливості людей знаходити спільні інтереси. Але завжди потрібна команда на місцях, яка діє безпосередньо. Без діяльності на місцях це вже інший підхід — потрібна взаємодія між обома.
Мені подобається в Loomio те, що він нагадує зустріч. Будь-хто може поставити запитання, і водночас це ніби людина, яка веде нотатки. На загальних зборах за своєю природою є перевага для тих, хто більше говорить, розмовляє англійською, є чоловіком, хто, як і я, з Нью-Йорка, вміє перебивати й висловлюється агресивніше, — тоді як у Loomio все дещо інакше, і він вирівнює можливості.
Що потрібно, щоб разом практикувати навичку повсякденної демократії?
На певному рівні можливість брати участь у демократії пов’язана з потребами. Іноді рух надто орієнтований на прямі дії — через це він недоступний для людей, які живуть у бідності. У групах Wal-Mart ми як спільнота багато висловлювали вдячність і давали позитивний зворотний зв’язок — для деяких людей це був перший випадок, коли хтось вважав їх лідерами.
Думаю, деякі люди відчувають, що не мають права голосу. Перша практика демократії — заохочувати в колі, мережі чи спільноті розуміння того, що кожен має голос, і знову й знову говорити людям, що вони цінні, доки вони самі цього не побачать.
Ви говорили про глибоко людське значення любові у вашій роботі. Як ви привносите любов в організацію та розбудову рухів?
У будь-якому суспільному русі будуть люди, які публікують дописи у Facebook, ті, хто готує їжу для всіх, і ті, хто доглядає дітей, — важливо називати ці відмінності та однаково цінувати кожного.
В організаціях люди зближуються, коли роблять крок назустріч одне одному попри перешкоди. У справжніх рухах робота й сімейне життя стають єдиним цілим. Але люди бояться, що, якщо вони проявлятимуть себе повністю, це завадить досягненню «мети» чи виконанню «справжньої роботи». Нам потрібен баланс між спільнотою та цілями.
Надмір спільноти без цілей — це те, що іноді траплялося в Occupy. Надмірна зосередженість на цілях і лідерстві без спільноти характерна для індустрії неприбуткових організацій, яка насправді досягає небагато. Кожна громада й кожен рух визначають правильний баланс по-своєму.
Чи можете ви розповісти про зв’язок між внутрішньою турботою про себе та зовнішньою роботою з турботи про інших?
Організація — це побудова стосунків, а побудова стосунків ґрунтується на нашій здатності відкласти страх і любити глибше. І це нелегко.
У стосунках завжди траплятимуться розриви, тому корисно вміти бути мостом, а не ставати частиною такого розриву. Працюючи над собою, ви навчитеся краще будувати стосунки.
Ми стоїмо на порозі великих світових змін, і я відчуваю це фізично. Я поглиблюю свою практику, більше займаюся йогою та медитацією.
Людям у сферах медитації та йоги, які бояться діяти, потрібно подолати цей страх. А людям, які постійно діють і кажуть, що не мають часу на глибоку роботу, теж потрібно це подолати.
Для мене особисто навчитися піклуватися про себе було способом захисту, коли я зростала в складних обставинах. Ви вчитеся не боятися сидіти поруч із людьми, яким боляче, просто бути з ними. Я намагаюся бачити найкраще в людях і бути голосом, який бачить любов, як усередині організацій, так і між ними.
Варто запитати себе: «Ми зближуємося через усе, що зламане, і всіх, у кого щось негаразд, чи намагаємося рухатися вперед у зламаних системах?»
Що ви порадите людям, які хочуть допомогти здійснити позитивні зміни, але не знають, з чого почати?
Не думайте, що невелика команда нічого не може зробити. Виберіть одну справу, з’ясуйте, у чому справді ваше покликання, і займайтеся нею добре та послідовно. У глобальному русі настане момент — прислухайтеся до свого внутрішнього голосу достатньо уважно, щоб розпізнати його й виступити. Думаю, кожного до цього закликають по-різному.
Найважливіше — просто щось почати. Є велич у тому, щоб започаткувати практику й подивитися, куди вона приведе. Будьте готові діяти. Хвиля вже тут. Якщо люди рухатимуться разом із нею, вона підійматиметься й розіб’ється. Дехто каже: «Ой, не знаю, у мене немає часу…» Група із семи мам, які мають три години на тиждень, може щось зробити!
Як ви справляєтеся з невизначеністю чи сумнівами, коли втомлюєтеся й відчуваєте, що все це надто масштабне?
Зробіть перерву. Після 27 років я довіряю своєму тілу. Я хочу знати, як щось відгукується в моєму тілі. Існує думка, що ми маємо жертвувати всім у кожну мить, і я вважаю, що тут потрібно бути дуже обережними й прислухатися до свого тіла.
Тепер я знаю свою межу фінансової стабільності. Якщо я не вірю, що можу підтримувати таку роботу за своїх фінансових умов, то як щодо інших, які мають ще більші фінансові труднощі? Кого я виключаю через те, що цю роботу неможливо підтримувати?
Ви точно не хочете опинитися в ситуації, коли всі виснажені. Варто подумати про те, як більше відпочивати і як піклуватися про себе. Зрештою, намагайтеся не надто прив’язуватися до результату. Не налаштовуйте себе думати, що ви зазнали невдачі, якщо не досягнете бажаного результату.
Іноді бувають ітерації. Чи був Occupy успішним? Він був ітерацією чогось, що матиме величезний успіх.
